<< Предыдушая Следующая >>

МЕТОДИ СЕЛЕКЦІЇ ВІРУСІВ

Тому що вірусологи досліджують властивості не окремих вірусних часток, а вірусної популяції в цілому, то для прояву зміни спадковості вірусу необхідний інший процес— селекція, тобто створення таких умов, при яких відбувається переважне розмноження вірусних часток зі зміненою спадковістю, у результаті чого уся вірусна популяція буде складатися з однорідних генетичних мутантних віріонів. Використовуючи методи селекції, можна значно скоротити час при одержанні генетично однорідного модифікованого штаму вірусу. При одержанні генетично однорідної популяції в експериментальних дослідженнях використовуються наступні методи селекції: 1) виділення клонів з одиночних пустул на хоріоналантоїсній оболонці курячого ембріона; 2) селекція клонів із бляшок на культурі клітин; 3) селекція методом граничних розведень; 4) селекція методом виборчої адсорбції і елюції; 5) селекція методом пасажів у змінених умовах культивування.

Методи одержання живих противірусних вакцин. Живі противірусні вакцини по напруженості викликуваного ними імунітету можна розділити на дві групи: 1) вакцини, що викликають напружений і стійкий імунітет (проти віспи; класичної чуми курей; ньюкаслської хвороби-штами Н, Roakin, Комаров; поліомієліту; кору; паротиту; чуми великої рогатої худоби; чуми свиней; африканської чуми однокопитих і ін.); 2) вакцини, що викликають практично значимий, але відносно нестійкий імунітет (проти інфекційного бронхіту птахів; грипу тварин; ящуру; ньюкаслської хвороби-штами B1, La Sota; чуми м'ясоїдних; хвороби Тешена; катаральної лихоманки овець і ін.).

Зазначені розходження залежать насамперед від властивостей збудника хвороби, патогенезу захворювання і генетичних властивостей вакцинного штаму (тривалості переживання вірусу в організмі, ступені чужорідності вірусних білків, реактогенності вакцини й ін.). Проти тих інфекцій, що індукують тривалий і напружений постінфекційний імунітет, живі вакцини, як правило, високоефективні.

Аттенуація вірусу, як правило, пов’язана зі зміною ряду його генетичних ознак. У тих випадках, якщо поряд із утратою вірулентності у вірусу вгасає і імуногенність, він знецінюється як вакцинний штам. Тому на рівень імуногенності живих вакцин впливає багато факторів, у тому числі ряд властивостей організму хазяїна, рівень нагромадження вірусних антигенів, тривалість циркуляції вірусу в організмі, організація життєвого циклу вірусу in vivo, тип клітин, що уражаються вірусом, і т.д. Тому одне з основних умов одержання ефективних живих вакцин - такий підбор факторів, що обумовлює стабільне ослаблення вірулентності вірусу зі збереженням його імуногенних властивостей.

Тривалість приживлюваності вакцинного вірусу в організмі впливає на його імуногенність. Високоефективні вакцини, як правило, довгостроково приживаються в сприйнятливому організмі (протягом 2—4 тижнів і більш).
Вакцини, що викликають недостатньо напружений імунітет, приживаються тільки на короткий термін (протягом 2—4 днів).

Вирішальний фактор у імуногенності живих вакцин – їх специфічність і чужерідність білків. Чим менше виражена чужерідність, тим слабкіше імунітет, і навпаки. Експериментальні можливості підвищення чужерідності вакцин розширилися, особливо в зв'язку з відкриттям трансформуючої дії нуклеїнових кислот.

Усі відомі в даний час методи одержання живих вакцин поділяють на дві групи. Вакцини першої групи отримані з вірусів, генетично близьких до збудника даної хвороби. Сюди відносять вісповакцину, що представляє собою мало змінений збудник віспи корів, у якого є загальний антиген зі збудником віспи людини, вірус віспи кіз для профілактики віспи овець, вірус віспи голубів проти віспи курей, вірус кору для профілактики чуми м'ясоїдних, вірус фіброми кроликів для профілактики міксоматозу й ін.

Вакцини другої групи створені шляхом селекції й експериментальної зміни вірулентності вірусу. Найбільш широке застосування одержала селекція спонтанних мутантів -природно-ослаблених вірусів (штами B1, La Sota, F, FR, Бор - 74/ВДНКІ й інші проти ньюкаслської хвороби, штам фіброми проти міксоматозу кроликів і ін.), а також мутантів, що виникають у процесі пасажів вірулентного вірусу на тваринах, курячих ембріонах і культурі клітин. Цим методом отримана велика частина вакцинних штамів проти сказу (штами Флюрі, Сад), жовтої лихоманки (Дакар, Д17), поліомієліту, грипу, кору, паротиту, чуми свиней (АСВ), чуми великої рогатої худоби (ЛТ), класичної чуми птахів (Ру і Р5), ньюкаслської хвороби (штами Н, Бодетт, Комаров і ін.), африканської чуми однокопитих, хвороби Ауескі, інфекційного ларинготрахеїту і інфекційного бронхіту птахів, катаральної лихоманки овець й ін.

До дуже перспективних методів варто віднести селекцію мутантів, індукованих фізичними і хімічними мутагенами.

Значення генетичних ознак при оцінці живих вакцин. Точне знання генетичних ознак вірусних штамів, їх стабільності, взаємозв'язки і відношення до патогенності, а також наявність простих і доступних методів, що дозволяють виявити зміни генетичних ознак, є необхідною умовою успіху в одержанні і контролі живих противірусних вакцин. Велике значення має пошук ознак (маркерів), по яких можна судити про ступінь аттенуації інфекційного агента. В даний час загальновизнано: передача виробничих штамів для виготовлення живих чи інактивованих вакцин проводиться з паспортною характеристикою штаму, де повинні бути зазначені основні генетичні ознаки вірусу, що виявляються в тестах in vitro і in vivo і постійно відтворені в процесі їхньої підтримки і збереження.
<< Предыдушая Следующая >>
= Перейти к содержанию учебника =

МЕТОДИ СЕЛЕКЦІЇ ВІРУСІВ

  1. МУТАЦІЯ У ВІРУСІВ
    Віруси змінюють свої властивості як у природних умовах розмноження, так і в експерименті. В основі спадкоємної зміни властивостей вірусів можуть лежати два процеси: 1) мутація, тобто зміна послідовності нуклеотидів у визначеній ділянці генома вірусу, що веде до фенотипічної вираженої зміни окремої властивості, і 2) рекомбінація, тобто обмін генетичним матеріалом між двома близькими вірусами, але
  2. МОРФОГЕНЕЗ ВІРУСІВ
    При внутрішньоклітинній репродукції вірусів формуються структури, відсутні в незаражених вірусом клітинах. Ці утворення — місця синтезу і зборки субвірусних структур (компонентів дочірніх віріонів) — одержали різні найменування — клітинні матрикси, «фабрики», віропласти, включення. Ці структури є продуктами кооперативних процесів клітини і вірусу, де чільна роль належить клітині. Морфологічно
  3. РЕПРОДУКЦІЯ ВІРУСІВ
    Пошуки етіологічних агентів інфекційних захворювань увінчалися відкриттям сотень вірусів. Патологічні ефекти при вірусних захворюваннях складаються з взаємодії декількох факторів: а) токсичного впливу продуктів вірусних генів на метаболізм заражених клітин; б) реакції хазяїна на експресію вірусних генів у заражених клітинах; в) модифікації експресії генів хазяїна в результаті їх структурної чи
  4. ГЕНЕТИЧНІ І НЕГЕНЕТИЧНІ ВЗАЄМОДІЇ ВІРУСІВ
    Як у природних, так і в експериментальних умовах одна клітина може бути заражена не одним, а декількома вірусами. У процесі такої змішаної інфекції можуть бути різні форми взаємодії як між вірусними геномами, так і між продуктами генів. При взаємодії геномів можуть спостерігатися такі форми генетичних впливів, як множинна реактивація, рекомбінація, пересортовування генів, крос - реактивація,
  5. ПРО ПРИРОДУ І ПОХОДЖЕННЯ ВІРУСІВ
    На підставі встановлених фактів про фізичну структуру, хімічний склад, механізми репродукції вірусів з'явилася можливість освітити питання про природу і походження їх. Ясно, що в міру подальшого заглибленого вивчення вірусів розуміння, що нижче приводяться, неминуче деякою мірою будуть змінюватися й уточнюватися. Представлення про природу вірусів і їх походження перетерпіли значні зміни протягом
  6. ОДИНИЦІ ВІМІРЮВАННЯ МАСИ І ДОВЖИНИ ВІРУСІВ
    Одиниця маси. Маса віріонів і їх компонентів — нуклеїнових кислот, білків, ліпідів, вуглеводів — виміряється в дальтонах (Д). Для зручності використовуються похідні від дальтону одиниці — кілодальтон (КД), мегадальтон (МД), мілідальтон (мД): 1 Д = 1,67 ?10-24 г; 1 КД =1000 Д; 1 МД=1000 КД = 106 Д, 1 мД = 10 -3 Д. Молекулярна маса (ММ) нуклеїнових кислот більшості вірусів, що
  7. СУЧАСНА КЛАСИФІКАЦІЯ ТА НОМЕНКЛАТУРА ВІРУСІВ ХРЕБЕТНИХ.
    Сучасна класифікація вірусів є універсальною для вірусів хребетних, безхребетних, бактерій, рослин і грибів. Головний її принцип – порівняння даного вірусу з типовим видом роду. До виду відносять групу штамів вірусу, що явно подібні між собою, але чітко відрізняються від інших вірусів. Види вірусів, що мають багато загальних ознак об’єднані в роди, а останні в свою чергу, об’єднані в таксони
  8. СТІЙКІСТЬ ВІРУСІВ У НАВКОЛИШНІМ СЕРЕДОВИЩІ
    Різні групи вірусів мають неоднакову стійкість у зовнішнім середовищі. Найменш стійкі віруси, що мають ліпопротеїдні оболонки, найбільш стійкі ізометричні віруси. Так, наприклад, ортоміксовіруси і параміксовіруси інактивуються на поверхнях за кілька годин, тоді як віруси поліомієліту, адено-, реовіруси зберігають інфекційну активність кілька днів. Однак з цього правила є і виключення. Так,
  9. СПАДКОВІСТЬ ТА МІНЛИВІСТЬУ ВІРУСІВ
    Спадковість - це властивість організмів забезпечувати матеріальну і функціональну наступність між поколіннями, а також обумовлювати специфічний характер індивідуального розвитку. Мінливість — властивість, протилежна спадковості. Мінливість вірусів може бути обумовлена мутацією генів, сполученням їх при рекомбінації і різному прояві ознак, що залежать від зовнішніх умов (модифікаційна
  10. ГЕНЕТИЧНІ ОЗНАКИ (МАРКЕРИ) ВІРУСІВ
    Всі ознаки вірусів, інформація про які закодована в генах, називаються генетичними. Не обов'язково ознаки обумовлені тільки одним геном; багато ознак звичайно обумовлюються декількома генами. Як і всі організми, віруси піддаються мінливості, більш того, мінливість у них виражена в набагато більшій ступені. Сукупність усієї спадкоємної інформації вірусу визначає його генотип. Під фенотипом
Медицинский портал "MedguideBook" © 2014-2019
info@medicine-guidebook.com